Іван Миколайчук Нарис

Лариса Брюховецька | 14.6.2011

Вступ

Найвлучніші слова про Івана Миколайчука сказала Ліна Костенко: „Його в обличчя знали вже мільйони. Екран приносить славу світову”. Її вірш „Незнятий кадр незіграної ролі” не тільки про славу, в ньому розгорнуто метафору життя геніязамість зніматися, актор косив бур’ян, який „глушив жоржини біля хати...” Уславленого актора не цінували й не дозволяли творити на повну силу...

Вже з перших ролей – Івана Палійчука у „Тінях забутих предків” і Тараса Шевченка у фільмі „Сон” – Миколайчук став обличчям українського кіно, символом його досягнень, і залишається поки що в цьому сенсі неперевершеним. Значною мірою завдяки акторові фільми ті увійшли до золотого фонду українського кіно.

Як, незважаючи на юний вікбуло йому всього 22 роки, Івану Миколайчукові вдалося сягнути таких вершин? Акторським талантом він був наділений від природи. Мав добрих учителів. Крім того, боготворив своїх героїв, і надавши їм власної плоті, вдихнув у них і власну душу. За велінням долі його дебют був своєчаснимукраїнське кіно переживало піднесення й потребувало свіжих сил. Й нарешті, він виявився цілком зрілим, щоб перевтілитися в давніх предків: в одному випадкугеніального поета й пророка, в другому – свого земляка, наповнивши цей образ глибоким філософським змістом.

Починав Миколайчук в театрі, але обрав кіно, високо оцінивши його можливості. Монтаж багато в чому коригує внутрішню драматургічну лінію акторського образу на екрані. В результаті образ стає зображально багатогранніший, аніж у театрі, а тому і більш індивідуально-конкретний. У цьому розумінні кіно зблизило екран і глядача на дистанцію, недоступну театрові. Крім того, кіно найбільш вимогливе у своєму доборі, у виборі, узагальненнях, в організації своїх виражальних засобів. Це мистецтво вищої точності. Саме точність і властива Миколайчуку-актору.

Після блискучого старту за перші вісім років акторської кар’єри він знявся у 17 фільмах, серед яких такі популярні, як „Гадюка”, „Бур’ян”, „Комісари”, „Розвідники”, „Білий птах з чорною ознакою”.

Останній, де Миколайчук уже не тільки як актор, а й співавтор сценарію й укладач музики, було високо оцінено – він здобув золоту медаль УІІ Московського міжнародного кінофестивалю і мав великий прокатний успіх. Розширення кола професійної діяльності було виликано тим, що його не задовольняли ролі, які йому пропонували. Відчуваючи себе не тільки виконавцем чужої волі, він прагне збагатити українське кіно, піднести його художній рівень.

Потім „Пропала грамота”, фільм, який і нині залишається культовим. На жаль, після того, як на владному олімпі відбулися зміни, почали забороняти все, що мало бодай найменше національне забарвлення, а вільнолюбні й мислячі митці або були ув’язнені, як Сергій Параджанов, або потрапили під негласну заборону. Як митець з яскраво вираженою національною суттю, під заборону потрапив і Миколайчук – його задуми були відкинуті й сім років він залишався безробітний.

Іван Миколайчук глибоко усвідомлював свою місію і можливості впливу кіно на людську свідомість та людські душі. В задушливих умовах суспільної стагнації і переслідувань інакомислячих він прагнув використати кожну нагоду, щоб творити і творчістю – як актор, сценарист,  режисер – нагадувати українцям про Україну. Саме тому його й не допускали до екрану, а зніматися у невиразних фільмах він відмовлявся. І тільки 1979 року він зміг реалізувати себе як режисер, поставивши фільм „Вавилон ХХ” за романом Василя Земляка „Лебедина зграя”, що дістав приз за кращу режисеру на Всесоюзному кінофестивалі (Душанбе, 1980). Ще через два роки – „Така пізня, така тепла осінь”, де був, як і в попередньому, виконавцем головної ролі, співавтором сценарію та укладачем музики.

Іван Миколайчук – заслужений артист України з 1968 року, лауреат державної премії ім. Т.Шевченка за створення різнопланових національних образів (1988, посмертно) – залишив глибокий і незабутній слід в українському кіно, в українській культурі. Знявся у 37 фільмах, в тому числі, в Росії, Югославії та Болгарії. Написав одинадцять сценаріїв (десять з них у співавторстві) та одну п’єсу. Поставив два фільми.

Пам’ять про Івана Миколайчука жива. До його 60-річчя 15 фільмів, де він знімався, було випущено на відеокасетах великим тиражем, час від часу їх показуть по телебаченню. Поставлені фільми – „Іван Миколайчук. Тризна” (режисер Василь Вітер), „Іван Миколайчук. Посвята” (сценарій Людмили Лємєшевої, режисер Анатолій Сирих), „Іван Миколайчук. Книга життя” (режисер Василь Ілащук). Пам’ятник йому роботи Анатолія Фуженка встановлений на Байковому кладовищі, погруддя – в селі Чорториї, де він народився. На Київській кіностудії ім. О.Довженка, де працював, та на будинку в Києві, де жив, - меморіальні дошки. Випущено книжки – „Білий птах з чорною ознакою” (спогади, сценарії, 1991), „Іван Миколайчук” (життєпис і творчий портрет, 2004), каталог (2002) і календар. 2008 року у видавництві „Міжнародний туризм” вийшла книга його сценаріїв у чудовому оформленні Сергія Горобця.

 

Лінія життя, лінія творчості

Про те, що сформувало Івана Миколайчука як людину і митця, написав Юрій Іллєнко в “Уявному інтерв’ю”, розповівши про свого побратима, його родину, незрівнянні Карпати, звідки Миколайчук черпав силу таланту. Він стверджував, що Миколайчук не тільки на екрані, а й у житті не менш яскрава і своєрідна постать. Природа Карпат, побут і творчість буковинців, Чортория і численна родина – все вмістилося в ньому, і він щедро ділиться своїми скарбами.

В його краї в кожному селі є музиканти, співаки, жителі щедро оздоблюють одяг та оселі. Буковина – край з чудовою природою – до 1940 року входила до складу Румунії. Очевидно, інстинктом самозбереження перед загрозою асиміляції можна пояснити шану до національних святинь, культ народного мистецтва як вияв національної ідентичності. Культурні традиції плекалися не тільки серед інтелігенції, а й прищеплювалися з дитинства в кожній родині. Всі, хто знав родину Миколайчуків, підкреслюють їхню вроджену інтелігентність, доброту, мудрість,  національну самосвідомість, широту кругозору. В родині кожної неділі в домашньому колі читали “Кобзаря” і змалечку долучались до творчості. Іван не був винятком, грав у постановках української класики на сцені сільського клубу.

Миколайчук був людиною сталих цінностей. У світі, де все надто швидко змінюється, цю якість треба розуміти як велике благо.

Народився Іван Миколайчук 15 червня 1941 року в селі Чортория Вашківського (тепер Кіцманського) району Чернівецької області (помер у Києві 2 серпні 1987). Чортория стала невід’ємною частиною історії українського кіно, і про це гарно сказав Сергій Параджанов у спогадах про Івана: “Його маленька хата серед буковинського села у витканих мамою чорних з червоними трояндами килимах увійшла назавжди в наші душі”. “Загалом, - пише Людмила Лемєшева, - чесно кажучи, Чортория – звичайнісіньке собі село. І треба було народитися поетом, щоб перетворити його на якесь міфологічне царство, де кожна хата і кожен кущ при дорозі мають унікальний характер, власну історію та свою легенду. Щодо рідної оселі Івана, то це й справді благословенне місце у просторі. Втілення земної благодаті. Їй-Богу, нічого теплішого і милішого за Миколайчуківське  обійстя у своєму житті не зустрічала. У такій оселі і повинен був вирости такий Іван” (1).

“У характері світогляду й способу життя викристалізувався талант, - узагальнив Юрій Іллєнко родовід свого колеги. - Там, звідки він родом, людина невіддільна від природи, природа від пісні, праця від мистецтва (великого народного мистецтва). Все взаємопов’язано. Очевидно, це сприйняття світу як єдиного цілого в складному переплетінні різноманітного і допомогло Івану зрозуміти кінематограф як діалектичний взаємозв’язок рівноправних виражальних засобів» (2).

Зростав Миколайчук у багатодітній сім’ї. Батько Василь (1907-1963) працював шляховим обхідником. Коли 1930 року одружився з Катріною, був неписьменний. Дружина навчила його читати, і читання його захопило: купував газети, а тоді це була розкіш, і до нього сходилося все село, бо умів читати між рядків і міг прорікати, що буде. Мав чіпкий розум. Іван батька дуже любив, годинами з ним дискутував і за своїм філософським складом вдався у нього.

Іван був четвертою дитиною в родині. Найстарша, Фрозина, народилася 1931 року, працювала в рідному селі санітаркою у психіатричній лікарні. Розумна, ерудована, розсудлива, вона цікавилась, що діється в політиці. І сьогодні багато робить для увічнення пам’яті свого брата. Дуже вимоглива і не потурала меншим братам і сестрам: “Мій Геббельс,” – називав її Іван. 2001 року вона скаже: “Я вдячна Іванові за те, що він ніколи і ніде не покривив душею перед своїм українським народом. Іван був не тільки артист, він перш за все був патріот своєї землі, нації”.

Старші Іванові брати – Костянтин і Дмитро – працювали в цій же лікарні. Микола  закінчив будівельний технікум, живе в Києві, працює будівельником.

Марія– знаменита вишивальниця, удостоєна звання народної майстрині, померла 1999 року.Юрко успішно починав як актор, зіграв у фільмі Миколи Мащенка “Дитина” радянського солдата, який рятує життя дівчинці, і мовчазного, сором’язливого Богдана у “Білому птахові”. Йому надходили пропозиції зніматися з Прибалтики, Молдавії, але він відмовився і залишився жити в Чорториї. Михайло працює на заводі в Чернівцях. Анничка закінчила Одеський метеорологічний інститут, працює у Львові, в аеропорту. Іванка – остання дитина в родині – зіграла у фільмі Артура Войтецького “Тронка” Тоню, свою ровесницю. Закінчила також Одеський метеорологічний інститут, працює в Одесі.

Мати – Катріна Олексіївна. Можна уявити, яким важким було життя матері десятьох дітей. Однак ця жінка вміла давати їм раду. Була обдарована тонким мистецьким чуттям. Іван любив повторювати: “Мій ідеальний глядач – моя мама”. Вона не сприймала фільм як художнє полотно, для неї це було саме життя. Коли подивилась “Бур’ян”, де били Іванового героя, знущалися з нього вороги, розплакалась і сказала, що ніколи більше в кіно не піде. Про маму свою, її естетичну чутливість він згадував не раз.

Дітей у родині Миколайчуків з самого дитинства привчали до праці, шанобливого ставлення до старших, долучали до споконвічних народних традицій, материнської мови, давньої історії та пісні. Дитинство не було легким. Режисери, які працювали з Іваном, відзначали його вміння працювати над роллю з величезною віддачею, наполегливістю, впевненістю і навіть одчайдушністю. Саме в родині закладались ці його риси. Закладались матір’ю, побутом, усім способом життя.

Марія Коніщук, в хаті якої під час зйомок фільму “Анничка” влітку 1968 року жили актори Іван Миколайчук, Іван Гаврилюк та Борислав Брондуков, згадує, що вони допомагали їй у хатній роботі: рубали дрова, носили воду. А Миколайчук умів робити і коло господарства, у нього все виходило гарно. А як він любив косу клепати, траву косити, сіно кидати!

Прив’язаність до рідного краю особливо сильна у людей поетично обдарованих, у яких творча уява працює з раннього дитинства й те, що тоді було пережите – чи то в реальності, чи в уяві, - закарбовується в емоційній пам’яті, формує душу. Крім того, міста в Україні були значною мірою русифіковані, й тому сили для національного мистецтва та літератури постачало насамперед село. Гени, закладені в рідній Чорториї, диктували не тільки лінію повсякденного життя, а й лінію творчості. Два реалізовані сценарії Миколайчука – “Білий птах” і “Така пізня, така тепла осінь” – написані на матеріалі рідного села, з ним пов’язані й незакінчені “Тисяча снопів вітру”, і “Кувала зозуля у бабине літо”.

Вибір людиною фаху часто визначають дитячі захоплення. Чи думав Іван Миколайчук в дитинстві про те, що хоче стати актором? В одній із журналістських розповідей версія Іванового вибору професії звучала так: “Батько й гадки не мав, що син стане актором, коли давав йому стусанів, забороняючи сусідів передражнювати. А ловко ж хлопчина удавав, як дядько Петро додому напідпитку повертається, або як тітка Варка в лавці крам вибирає! А може, це почалося в школі? Читав з маленької сцени вірші, грав у самодіяльності” (3). Перші кроки акторського життя зафіксовані на фото, яке є в експозиції Чернівецького краєзнавчого музею: 1952 рік, група людей, одягнутих переважно в національні строї, - учасників драматичного гуртка села Чортория. Серед них малий Іван. Він грав батька Софії у “Безталанній” І.Карпенка-Карого. Про ці вистави згадував: “…Та не збирався я ставати актором. Був у нас в селі драмгурток. Всі до нього ходили, і я теж. Керував гуртком диякон. П’єси для постановок він брав великі, класичні, і це нікого не бентежило. Мені як малолітньому і незначній персоні, діставалося грати старих – з солідних людей охочих на такі ролі не було. Сцена у нас в клубі була маленька, без куліс і декорацій. Коли виносили сонце чи місяць, ведучий читав ремарки:

“Праворуч – озеро… ліворуч – будинок…” Потім оголошував: “Параску грає Марічка”, - брав за руку Марічку, виводив на сцену, та кланялась. Суфлер у всіх на виду і підказував слова. Іноді він так входив у роль, що на повний голос подавав репліки, і актори відповідали прямо йому, а не один одному. Підказувати могли, між іншим, і з залу, бо село напам’ять знало кожну виставу. Однак, за загальним проханням, їх повторювали знову і знову. Сумно визнати, але ті наївні постановки так і залишилися моїми найсвітлішими театральними враженнями. Мрію поставити в такому дусі виставу на професійній сцені. Хоча це вже буде, звичайно, не те… Всього лише стилізація.

Але не думайте, що коли я ходив до драмгуртка, то це про щось говорить. Анічогісінько ні про що, - хто не ходив?” (4).

Закінчив річні курси в Чернівецькому музичному училищі ім. Воробкевича, грав на народних інструментах, і за хороший слух його перевели на хормейстерське відділення. 1957 року Миколайчук вступив до студії при Чернівецькому українському музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської. “І раптом подав документи в медичний інститут. Справа в тому, що я давно подружив з головним лікарем місцевої психіатричної лікарні. Це був великий спеціаліст, відомий у своїй галузі. Хворих лікував за особливим методом: реалізовував їхні нав’язливі ідеї. З цією метою використовував мене: за його завданням я кого-небудь або що-небудь зображав. Лицедіяв, так би мовити, з медичною метою. Можу засвідчити, що деяким хворим цей метод справді допоміг. І от тепер надумав я зайнятися психіатрією всерйоз. Вирішив, що для актора ця наука найпотрібніша. Але коли з’ясувалося, що доведеться спершу штудіювати всі медичні науки підряд, забрав документи” (5).

Справді, Іван захоплювався психіатрією, дуже поважав медиків. Тих, кого ми називаємо божевільними, він ніколи не боявся. У психіатричній лікарні сталася історія, яка пізніше лягла в основу його сценарію „Кувала зозуля у бабине літо”.

Але по всіх тих спробах Іван повертається до студії при Чернівецькому театрі. Вже після першого року навчання починає працювати в допоміжному складі трупи. Пропрацював чотири сезони. Тоді це був один із найкращих театрів України, керував ним Борис Борін. Великий вплив на Івана справили актор, народний артист УРСР Петро Герасимович Міхневич та його дружина, народна артистка УРСР Галина Янушевич. Миколайчук постійно згадуватиме їхні уроки майстерності, а Петра Міхневича зніме в головній ролі у фільмі “Така пізня, така тепла осінь”.

Під час навчання в студії Миколайчук зустрів Марічку Карп’юк, яка вступила туди на рік пізніше за нього. З перших кроків на сцені, коли готували виставу “Незнайомі люди”, їх поставили поруч, і вони повинні були в масових сценах танцювати. Невдовзі вони одружилися.

Ще тоді, в Чернівцях, Іван казав Марічці: “Я мушу за свій вік зіграти Шевченка”. Він його відчував. Іван Миколайчук, який у 22 роки, зіграв Шевченка, помер у тому ж віці (46 років), що й великий поет України.

Кінознавець Валерій Фомін після фільму “Вавилон ХХ” у бесіді з Миколайчуком також цікавився, чому той вирішив обрати кіно. “Усіх, мабуть, кінематограф захоплює і прив’язує до себе ще з дитячих років. І тут я не був винятком. Але “свідомий” інтерес до світу екрана прокинувся у мене в роки навчання в театральній студії. Кіно здавалося мені мистецтвом високим і тонким. (…) Коротко кажучи, я “захворів” кінематографом і вирішив, що повинен пробиватися в кіно. Ким я там буду, що робитиму – цього тоді я ще не знав, та й зарані був на все згоден” (6).

В липні 1961 він вступає до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого на акторське відділення кінофакультету, який відкрився того року. Набір робив і був керівником акторської майстерні режисер, народний артист УРСР Віктор Іларіонович Івченко.

У сюжетах про славнозвісних зарубіжних акторів нерідко фігурує тема “актор і гроші”. Весело вимальовується вона, скажімо, в житті Марчелло Мастрояні. Одержуючи великі гонорари, він купував на них шикарні авто, а проворні представники відповідних фірм зуміли так організувати справу, зігравши на його схильності до колекціонування машин, що актор став боржником цих фірм на багато років уперед.

А що ж наш актор, український, якого “в обличчя знали вже мільйони”? “Саме в цей час він, - згадував його однокурсник Борис Івченко, - осліплий на зйомках (дугою прожектора обпалило рогівку ока – зніматися категорично заборонили), ночував на розкладачці в коридорі жіночого гуртожитку хору імені Григорія Верьовки, де працювала його дружина Марічка. (…) В той темний коридор гуртожитку привели мого батька Віктора Іларіоновича. А батько був людиною дуже доброю, але й, коли потрібно, вольовою і навіть жорсткою. Я вже не знаю, до кого їздив і що там казав він, але вже наступного дня у Миколайчука був відомий професор-окуліст, а через декілька місяців Марія та Іван отримали величезну однокімнатну квартиру по вулиці Жаданівського. Цю квартиру, я певен, до кінця життя згадуватимуть його друзі. Велика була хата. Не за кубатурою, а за обсягом душевної щедрості і гостинності молодого подружжя” (7).

В Києві на початку 1960-х сформувалось кілька свого роду неформальних мистецьких центрів. Один із них можна назвати “художнім”, лідером якого була Алла Горська. Другий - “кінематографічним” – тут потужну притягальну силу мав Сергій Параджанов. Салоном стала і згадана квартира Миколайчуків на Жаданівського, там постійно бували їхні друзі, там виникло тріо „Золоті ключі”.

Насиченим було студентське життя Миколайчука. Був то зоряний час українського кіно – розширювалось виробництво фільмів, розвивалась інфраструктура.1962 року кіно було виділено в окрему галузь і Держкіно УРСР очолив діяльний, прогресивно мислячий Святослав Іванов, а Київську кіностудію ім. О. Довженка – Василь Цвіркунов, людина з практичним підходом до життя. Добре розуміючи, що кадри вирішують все, він спеціально їздив до Москви у Всесоюзний інститут кінематографії, ретельно відбираючи здібних випускників – режисерів, сценаристів, операторів, художників, акторів, редакторів. В кіно відбувалася зміна поколінь – на студіях України дебютували режисери, з’явилось багато молодих українських акторів. Миколайчука відзначали як зірку першої величини.

Здавалося, стрімкий злет, талант, популярність, впевненість у власних силах, працелюбність мали б забезпечити стійку кар’єру. Але в країні, де він жив, були сили, які накреслили зовсім іншу лінію його долі. Пов’язано це із закінченням „відлиги” та змінами в суспільстві. Та це згодом, а поки що...

 

Дві видатні ролі

За часів “хрущовської відлиги” союзні республіки дістали можливість робити акцент на національній культурі, кіно могло звертатися до національної літератури. 1964 року в Україні святкували два знаменних ювілеї. До 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка знімали фільм „Сон”, а до 100-річчя Михайла Коцюбинського мали екранізувати „Тіні забутих предків”. Режисер „Сну” Володимир Денисенко спершу взяв на роль молодого Шевченка Миколу Губенка. В „Тінях забутих предків” роль Івана Палійчука мав грати Геннадій Юхтін. Обидва актори професійні, талановиті, але матеріал для них був не особливо близьким – просто чергові ролі.

Володимир Денисенко був свідомий того, що, зображаючи Тараса Шевченка, потрібно зчищати хрестоматійний глянець та наслідки ідеологічної тріскотні, адже його трактували насамперед як друга російських революціонерів-демократів та полум’яного революціонера, який закликав вражою кров’ю волю окропити. Настав час сказати про його вболівання за волю України. Фільм відсилав до поеми, де Шевченко гостро викривав російський царизм та його імперську політику, зверталась увага на те, що Шевченко бачив Україну жертвою Російської імперії. Звісно, на повну силу це прозвучати не могло, але випливало з окремих слів, діалогів. Скажімо, молодий Тарас розмовляє з дядьком Іваном, якого зіграв чудовий актор Дмитро Мілютенко. Той у холодному залі Академії позує Шевченкові. Раптом, побачивши кістяк людини, запитує:

- Нащо оцю погань поставили?

-         На ньому вчаться малювати.

-         І малювати вчаться на кістках. І міста будують на кістках, - каже з осудом дядько Іван. – Все на кістках та на кістках…

Той, хто знав, що столиця Російської імперії будувалася на кістках українських козаків, добре розумів про що йдеться.

Йшлося про гострі відчуття від того запаморочливого і неймовірного, що відбулося в житті Тараса-кріпака, про його навчання в Академії мистецтв, поїздки в Україну як уславленого поета і його арешт.

Восени 1829 року Тарасові, дворовому кріпакові Енгельгарда, довелося покинути Україну: вирушити з Вільшаної в далекий світ – до Вільна і Варшави. „Його суворий і неприступний пан віз із собою реєстр своїх слуг, де про козачка Тараса було сказано, що він надається на покоєвого маляра. В обозі гордого аристократа їхав назустріч незнаній долі неслухняний, упертий, непокірної вдачі п’ятнадцятилітній хлопець, що мав уже за собою небуденне, як на його вік, минуле – запис тяжких досвідів, пережитих образ, страждань і шукань, а в серці – „стрілу амура”. Був він безправним рабом, що мав чистити чоботи й набивати люльку свого пана, хоча мав уже власний, самостійно вироблений життєвий ідеал – стати малярем-митцем, а душа його жила у світлі буйної фантазії, багатому й яскравому, наповненому звуками підслуханих співів природи, ...народних пісень, кобзарських дум, історичних переказів, сковородинських кантів, житій святих і Давидових псалмів” (8).

У фільмі Шевченко у Вільно, його екзекуція на панській стайні, де кучер Сидорко за наказом пана висік різками Тараса Шевченка за те, що той малював уночі, запаливши світло. Далі – Варшава, повстання, яке змусило Енгельгарда тікати до Петербурга й уже пізніше услід за ним подалися туди і його слуги, виселені польським революційним урядом, яких допроваджували як арештантів. Про це є згадка в поемі „Катерина”:

Далекий шлях, пани-брати!

Знаю його, знаю!

Попоміряв і я колись –

Щоб його не мірять!

Розказав би про це лихо,

Та чи то ж повірять?

Пан Енгельгадр віддає Тараса в науку до цехового маляра-декоратора, вбачаючи в цьому певний резон – адже він дістав би від майстра гроші за свого кріпака. Майстер був людиною скупою, неотесаною і жорстокою, тому Тарас опинився у повному рабстві. Зустріч в нічному Літньому саду із земляком Іваном Сошенком (Костянтин Степанков), учнем Академії мистецтв, вселила надію на визволення. І от нарешті  ректор Академії мистецтв Григорович (І. Коноваленко), художники Карл Брюлов (М. Державін), Венеціанов (В. Дашенко) та поет Жуковський (Д. Франько) викупили Тараса з неволі.

Поряд із основною драматургічною дією розгортається асоціативний ряд фантазій героя. На це авторів наштовхнув сам Шевченко. У щоденниковому записі від 1 липня 1857 року він згадує, як двадцять років тому якимось дивом „з брудного горища... на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв”, до майстерні „найбільшого художника у світі”... Але – „що ж я робив? Чим займався в цьому святилищі?” Щире зізнання самому собі: „Дивно подумати, я займався тоді складанням малоросійських віршів, які згодом  упали таким страшним тягарем на мою убогу душу. Перед його (Брюлова) дивовижними творами я задумувався і плекав у своєму серці свого сліпого Кобзаря і своїх кровожерних Гайдамаків. В затінку його вишукано-розкішної майстерні, немов у палючому дикому степу наддніпрянському, переді мною мелькали мученицькі тіні наших бідних гетьманів. Переді мною красувалась моя прекрасна, моя бідна Україна у всій непорочній меланхолійній красі своїй. І я задумувався, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чаруючої принади”.

Автори прагнули передати і внутрішнє життя свого героя – його думки, картини поетичної уяви, снів, змішавши їх з реальними подіями. Щоправда, не завжди це вдавалося, тому що, як зауважив Іван Дзюба, при величезній кількості фактів “малою була місткість зображальних засобів”. І все-таки фільм мав велику вагу як факт національного самоусвідомлення українського кіно.

Дотримуючись фактів біографії поета й художника, режисер групував їх довкола проблем “поет і народ”, “поет і влада”. Образ Шевченка у фільмі “Сон” вписується в проблематику, що її прагнула розв’язати інтелігенція початку 60-х, виражає суспільний настрій часу, коли тривав період очищення від скверни сталінізму й усвідомлення власної національної ідентичності. Силою Шевченка і сенсом його життя був суттєвий духовний зв’язок зі своїм народом. Без цієї єдності неможливо уявити його поезію, бо саме він відчув і передав гнів нації, яка втратила, і то після стількох змагань, стількох жертв, найдорожче – волю, відчула себе ошуканою, відкинутою самодержавним потоком на узбіччя імперії. ...

Сценарій було написано, фільм запущено у виробництво. Леонід Осика, тоді студент ВДІКу, який проходив практику на фільмі “Сон”, згадує: “Картина мала бути широкоформатною, такої плівки довго не надходило, і ми просто мучилися з акторськими пробами. Тим більше, що було їх багато – адже мова йшла про роль Тараса Шевченка. Доводилось більше покладатися на фотоапарат… От і Івана Миколайчука загримували, зробили фото та й вже…

На роль Шевченка було затверджено актора Миколу Губенка. Почалися зйомки. Та вже на другий чи на третій день Денисенко з Губенком полаялися, посварилися, і розсерджений актор залишив групу. Довелося нам знову витягати наші фото. От тоді-то постав перед нами Миколайчук, якого і затвердили на роль. Мабуть, судилося йому зіграти її”(9).

На виконавця головної ролі падало велике навантаження. Була ще одна обставина – в радянські часи наголошували на селянському походженні Шевченка, й майже не мовилося про його інтелектуалну потугу й аристократизм. Коли загримували Миколайчука, то від селянина нічого не залишилось – аристократизм актора був вродженим, й у фільмі про молодого Шевченка він був доречний.

Актор чудово розумів свого героя, він виявив почуття міри у зображенні його драматичної долі й водночас, створюючи психологічну напругу, передавав нестерпність життя генія, якому не дозволяли займатися улюбленою справою. Це була благородна, стримана і щира гра, в очах – думки, страждання, натхнення.  

На зустрічі з глядачами 4 березня 1965 року в кінотеатрі “Жовтень” Іван Миколайчук сказав: “Для мене грати роль Шевченка, яким я захоплювався ще в школі, була і честь велика, і відповідальність. Це я добре розумів від самого початку. Коли під час зйомок входив в його образ, мене ні на секунду не полишала думка, що я гратиму раба, який мріє про жадану, вистраждану волю. І не лише для себе, а для всього нашого знедоленого й уярмленого народу”.

Зробила своє й харизма – те, чого не можна зіграти чи зімітувати. Йдеться про магію особистості, яка без слів промовляє глядачам дуже багато.

Зніматися випало паралельно у двох фільмах. Режисер Сергій Параджанов, художник Георгій Якутович і оператор Юрій Іллєнко фільмом „Тіні забутих предків” зробили в українському кіно, яке хибувало на ілюстративність і театральність, таку ж революцію, як режисери “нової хвилі” в кіно французькому. З тою різницею, що “революція” українська відбулася в просторі естетично щільнішому й насиченішому, ніж це бачимо у Франції, де зміни у мові кіно стали провіщенням соціальних зрушень у суспільстві. Бунтарство українців виявлялось насамперед у царині літератури та кіно.

Українське кіно уникло наслідування, йому вдалося знайти власний шлях. Цьому сприяли три обставини: 1) творче освоєння тогочасного зарубіжного кіномистецтва, 2) рух шістдесятників та розквіт української поезії, 3) відновлення інтересу до німого кіно й насамперед до ранніх фільмів Довженка – йшлося про відродження штучно перерваної національної традиції, започаткованої Довженком, чиї фільми інтерпретувались як епічні та поетичні.

На Київській кіностудії, якій присвоїли ім’я великого майстра, якісних змін чекали з нетерпінням. Вони настали з фільмом „Тіні забутих предків” – він, як писав Іван Дзюба, „відповідав потребам дня, дня творчих відкриттів і осягнення хорошого тонусу і боротьби за свою художню самобутність” (10).

Фільм сформував естетичні засади українського поетичного кіно. У ньому услід за повістю Михайла Коцюбинського зблиснув язичницький світогляд слов’ян, що дійшов до наших днів. (Вже через п’ятнадцять років Іван Миколайчук на запитання кореспондента: „Чим би ви пояснили такий великий інтерес, що виник в українському кіно1960-х років, до гуцулів?” нагадав, що „гуцули є тими слов’янами, котрі колись втекли від хрещення з Київської Русі. Протягом віків у їхньому середовищі ревно підтримувався вогонь язичеських уявлень, які й донині зберегли свою первісну чарівність”). Пісні, ворожіння Палагни, весільні й похоронні обряди, твори ужиткового мистецтва – все це, досі обійдене увагою в кіно, верталося в культурний обіг, актуалізувалося як цінності, творені генієм народу, як мистецтво, гідне експонуватися в найпрестижніших музеях світу... Фільм “Тіні забутих предків” явив досі незнаний в кінематографі сплав – культури як цілісного національного космосу й авторської індивідуальної манери.

В кадрі і за кадром зазвучала мова не літературна, а жива, розмовна. Стало це не нарочитим прийомом, а органічною складовою фільму. І було новаторством.

Новим словом в кіно була ісуб’єктивна камера, погляд зсередини, психологічні метафори фільму. Творилось все це задляосновної ідеї – в житті неуникним є зіткнення чистого кохання, духовної краси, поезії життя з суворою буденністю, забобонами, родовою ворожнечею. А ще: людина не може задовольнятися ситістю, примітивним існуванням, вона прагне до висот поезії, до розуміння краси світу.

С. Параджанов був впевнений у професіоналізмі і смаку художника Михайла Раковського та художниці по костюмах Лідії Байкової, акторів Лариси Кадочникової, яка тоді працювала в московському театрі “Современник”, Спартака Багашвілі, Тетяни Бестаєвої, Ніни Алісової, Миколи Гринька, Леоніда Єнгібарова. Було літо, до виїзду в Карпати практично все було готове. І от Віктор Івченко радить Параджанову спробувати на головну роль свого студента Івана Миколайчука. Учитель вірив у його талант, а крім того, Іван був родом з Карпат, що немало важило для такого фільму.

Режисер доручив провести проби оператору. Сергій Параджанов: “Іван не відповідав нашим уявленням про героя М. Коцюбинського, здавалося, не вписувався в акторський ансамбль. Вирішили зробити проби з поваги до Віктора Іларіоновича. Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: “Сергію Йосиповичу! Верніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!”

Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.

Ми відчули, що це – унікальний талант. Проби були дивовижні. В одну мить він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Весь, як дзвіночок, Іван був чистий, мужній, ніжний. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі” (11). Так Миколайчук потрапив до фільму.

Атмосфера зйомок була надзвичайна. Безпосереднє знайомство з життям гуцулів збагатило фільм. Учасники знімальної групи знайшли багато старовинних ікон, церковного посуду – ці скарби відкрили їм люди, які приходили на зйомки. Параджанова спершу дивував такий інтерес людей до їхньої роботи. Згодом з’ясувалася, що кожний гуцул знає “Тіні забутих предків” Коцюбинського. Гуцули знайомили учасників фільму з піснями, казками, охоче знімалися самі.

У «Тінях» С. Параджанову вдалося відтворити тонку психологію і складну філософію життя героїв. Фільм вражає й тим, що в ньому ми можемо спостерігати не лише буття психічне і фізичне, а й духовне, зокрема розлучення душі з тілом, її вихід у трансцендентне (в епізоді, коли Іванові ввижається померла Марічка).

Іван Миколайчук немов би самою природою був створений для естетики “Тіней”. Був щирим, органічним, природним на екрані ще й тому, що Іван Палійчук для нього більше, аніж літературний герой. Актор сам змалку ходив цими стежками, співав ті ж коломийки, танцював ті ж танці. Він знав досконало все багатство матеріального світу, яке вихлюпнулося на екран, обізвалося до глядача, розкрилося у всій своїй красі. Миколайчук був своїм серед селян Криворівні, які знімалися у сцені сватання та весілля. Було це справжнє, реальне гуцульське весілля, яке прекрасно вписалося в тканину фільму, стало скарбом.

Те саме музики, автентичний гуцульський танок, який молодь танцює біля церкви. Дуже переконливою була природна пластика Миколайчука (вона проявиться і в наступних фільмах). В рідній стихії завдання підвищеної психологічної складності не здавалися важкими.

 

Діапазон акторських можливостей

Після запаморочливого успіху зіркова хвороба не вразила актора. Турбувало інше: перед ним з усією очевидністю постала проблема творчої реалізації, адже хотілося, щоб і наступні ролі були не гірші. Проте простору розвиватися бракувало. Може здатися дивним: у будь-якій країні після появи успішного фільму успіх прагнуть закріпити і розвинути. Тобто, відкривши золоту жилу, починають її розробляти. Тут сталося інакше. Повернувшись наприкінці березня 1965 року з Аргентини з Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плата, Миколайчук дістає запрошення зіграти головну роль у фільмі “Перевірте свої годинники”Василя Ілляшенка за сценарієм Ліни Костенко та Аркадія Добровольського. Іван Миколайчук знімався в ролі Леоніда Левицького – одного з молодих поетів, котрі загинули на фронтах Вітчизняної війни, в тюрмах гестапо, в німецьких концтаборах. Але невдовзі зйомки були зупинені, завершував фільм інший режисер, вже без Миколайчука.

1966 року на екрани виходить фільм Віктора Івченка „Гадюка” за оповіданням Олексія Толстого. У ньому Іван Миколайчук зіграв невелику роль білогвардійського офіцера, який згвалтував юну героїню Олю Зотову. Актор за короткий час мав переконати, якою концентрацією зла, насильства і темної сили є його герой. Це вийшло за рахунок динамізму й напруги дії. Роль Вальки Брикіна засвідчила діапазон акторських можливостей Миколайчука. Він перевтілився в когось цілком протилежного собі. Не зіграв, а показав цього персонажа. Варто зазначити ще один нюанс: у формі російського офіцера Миколайчук був досить ефектним і розбивав стереотипи радянського кіно, за якими ворог мав бути неодмінно потворним. І вже після цього в ролях білогвардійських офіцерів почнуть знімати вродливих акторів, таких як Юрій Соломін.

У фільмі „Бур’ян” за романом Андрія Головка розповідалось про драматичні події 1925 року у віддаленій від центру глухій Обухівці. Куркулі захопили владу, з дочкою куркуля одружився колишній боєць Червоної Армії Корній Матюха. Йому подобалося бути головою сільради: зброя, кінь, повна влада над селянами, а хто насмілювався йому перечити, у відповідь чув одне: “Ти проти влади?”. В хаті Корнія застілля з музикою і грамофоном, а селяни біля своїх хліборобських справ не розгинаються. В таку сільську буденність входить, повернувшись з війська, Давид Мотузка. Він пройшов фронти; так само, як і Матюха, вступив у партію. Але вступив не заради кар’єри, а з переконань. Повернувшись, він досить швидко розгадав продажну суть Матюхи, його свавілля і диктат. Але боротися доводиться самому – немає опори в односельцях, бо вони думають: якщо Давид партійний, то й він такий самий. Той викриває в повітовій газеті всі безчинства і пияцтво Матюхи. Куркулі лютують і хочуть знищити непокірного Давида: підкидають йому крам, публічно викривають у “крадіжці”, арештовують і при спробі втекти планують застрелити. Але вони його не знищать, бо проти волі народу, який все-таки йде за Давидом, куркулі та їхні поплічники, включно з начальником райвідділу внутрішніх справ і сексуальним маніяком Сахновським, безсилі.

Іван Миколайчук органічний в ролі чесної, порядної людини, мученика за справедливість. Йому випало зіграти людину великотерпеливу, якій доводиться впродовж усієї дії бути жертвою. Відкрите, осяяне спокійним усміхом обличчя на початку дедалі більше захмарюється, а в кульмінаційні моменти, коли Давид вибухає гнівом, воно набирає вигляду стражденного, але нескореного.

Однак жодна з шести ролей, зіграних за три роки після “Тіней…”не задовольняла актора. Ностальгія за „Тінями”, бажання повторити досягнутий успіх ставали дедалі сильнішими. Спільно з Б.Дзюбою та Б.Івченком він пише сценарій про опришків „Камінна душа” за мотивами повісті Гната Хоткевича, але на студії його відхилили.

Надія на щось близьке до бажаного з’явилася, коли Леонід Осика знімав“Камінного хреста”за новелами Василя Стефаника (сценарій Івана Драча, 1968). Миколайчукові дістався один із синів Івана Дідуха.

...За день перед від’їздом в еміграцію Іван Дідух (Д. Ільченко) запрошує на своє обійстя односельців, щоб попрощатися, – пригощає людей горілкою. Сцена прощання зай         має дві третини фільму: Дідух і його сини обходять людей з чаркою, приходять сліпі музики і починають грати. Танцює молодь народний танець у колі (у цьому епізоді камера стежить за рухами саме Івана Миколайчука, і в них – молодий запал, пластична краса, віртуозність).

Тоді ж в Карпатах знімали „Анничку”. Ровесник і друг Івана Миколайчука Борис Івченко дебютував цим фільмом. Ішлося про події Вітчизняної війни, про драму людей Карпатської землі, які опинилися по різні боки “барикад”, про тих, хто робить свій вибір, на чиєму боці воювати. Анничка (Любов Румянцева-Чорновіл) – дівчина з добропорядної заможної родини Кметів. Батько її (Кость Степанков), справно веде своє господарство, і для нього війна мовби й не існує. Дівчина на виданні, вона засватана за Романа (Іван Миколайчук) – вродливого парубка, який її любить. Він носить форму поліцая, головний убір з тризубом. Хоча на вигляд миролюбний, і, схоже, військова кар’єра його не дуже вабить. Просто він узяв зброю до рук, щоб захищати свою землю. Вміє працювати в господарстві, а його танець з Іванком (Іван Гаврилюк), який теж небайдужий до Аннички, – то мистецьке змагання двох красенів, вияв чоловічої сили й артистизму. Обоє - діти цієї красивої природи, справжні легіні.

Роман не належить до провідних образів у кіногалереї Івана Миколайчука. Та саме ця нібито негативна роль зайвий раз засвідчила гуманістичний світогляд актора, силу його таланту, здатного навіть у соціально затаврованому (на той час) персонажеві той свій світогляд ствердити. Через окремі, але важливі деталі – гуцульський розкішно оздоблений пояс поверх чорної поліцейської форми; мимохідь кинута фраза, що ця форма не пасує до гір, українська пісня, яку заспівав на бенкеті, де були гітлерівські офіцери. А ще гарна постава, проникливий погляд виразних очей, лагідна усмішка – все те засвідчує не лише незнищенність єства, а й багату особистість. І потверджує неписаний закон кіногенічності – особистість актора, незважаючи на будь-які перевтілення, візьме гору в трактуванні ролі. Тих очей Миколайчукових не сховаєш. Нехарактерний вийшов поліцай. Великі сумні очі виказували натуру вразливу, суперечності характеру і долі, напругу внутрішньої боротьби. Саме з цієї причини йому й заборонили згодом грати Ореста у фільмі “Білий птах з чорною ознакою”. Роман був ніби прелюдією до Ореста, створеного пізніше і дуже важливого для Миколайчука образу, в якому концентрувалася трагедія Західної України.

Майже одночасно вийшов фільм “Розвідники” (режисери Олексій Швачко та Ігор Самборський), але війна тут виглядала “по-кіношному”, як нерідко буває в жанрі героїко-пригодницькому, хоча творці й докладали зусиль, щоб переконати у справжності того, що відбувалося на екрані. Парадоксально, але події фільму мали місце в реальній дійсності. Місто на Дунаї ось-ось візьмуть радянські війська, в гирлі річки вже стоять каравани з зерном і мукою. Але ж не проведеш їх, коли фарватер Дунаю заміновано, і міни ці донні, неконтактної дії. Трали їх не беруть. Отже, потрібна  карта мінних полів. Здобути її генерал доручає розвідувальному загонові капітана Курганова, якого й зіграв Іван Миколайчук. Виступаючи перед початком фільму в Житомирському кінотеатрі “Жовтень”, він сказав: “Для мене мій герой був не лише людиною особливої відваги, постаттю майже легендарною, і тому приємно було відкрити, що він цілком реальна особа, живе і працює в Севастополі. Справжній розвідник учив мене не грати на екрані, а жити свої півтори години на війні і вмістити в них усе, що хотів сказати людям. І я прагнув, в силу своїх можливостей, це зробити”(12).

У „Розвідниках” Іван Миколайчук вперше зустрівся з популярним актором Леонідом Биковим і подружив з ним. Те, якими цікавими були стосунки між розвідниками, яка дружна і невимушена панувала атмосфера в короткі моменти між боями і виконанням небезпечних завдань, і визначили Миколайчук та Биков. Порозуміння між ними було ідеальне, інші актори підхоплювали їхню ініціативу і всіляко сприяли цій ігровій стихії.

1970 року актор знявся у фільмі Миколи Мащенка “Комісари” за однойменним твором Юрія Либединського. Знову перехідна епоха – від затяжної громадянської війни до мирного життя. Про людей, для яких війна не припинилася, хоча й закінчилась. Вролікомісара Громова актор був схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру. Його переконання були глибокі, через те він не міг зрозуміти курс партії на нову економічну політику. Він зізнається своєму товаришеві, що не може бачити, як люди ведуть розгульне життя. Хіба для того вони перемагали і нищили ворога, щоб знову ворожа комуністам мораль розтлівала суспільство? А може, страшно подумати, і ряди партії! Громов не прийняв нової форми служіння революції і покинув курси перекваліфікації комісарів. Та дізнавшись, що вороги готують напад на школу комісарів, він сповіщає їх про це. Зрештою, герой Миколайчука – людина, яка сумнівається – став у фільмі найцікавішим. У часи, коли комуністична влада вважала себе непогрішимою, персонаж Миколайчука застерігав: страшно, якщо людина, наділена владою, перестає сумніватися у правильності власних дій – догматизм неминучий. Але до фільму не прислухалися ті, кому він адресувався. Навпаки, змушували режисера переробляти, знімати гострі місця.

Роботи цього часу показали, що актор умів рядову постать зробити неординарною, перевести образ на новий, значно складніший регістр.

Іван Миколайчук відчував, що з часом не стало легше, навпаки, кожний новий екзамен важчий і складніший за попередній.

 

Політ білого птаха

Талановитих фільмів про сучасність в українському кіно майже не було. Та й актор у тогочасну дійсність не вписувався. Він був щирий і не вмів удавати, що його цікавить те, чого вимагала від митців партія. Він кохався у народній музиці й пісні тоді, коли почався наступ масової культури, відбувалася підміна духовних і моральних цінностей. Він писав сценарій про долю канадського українця, чиє життя минуло за океаном, і котрий страждав і тужив за Україною, а корінні українці, мігруючи до міст, розкиданих по всіх усюдах СРСР, зрікалися усього національного, в тому числі рідної мови. Миколайчук прагнув утверджувати шляхетність, але картин, де б він міг це зробити, не було. Сили у цьому протистоянні були нерівні. З одного боку, Миколайчук не знаходив підтримки. З другого – пріоритети були віддані зображенню партії й Леніна, сучасним передовим робітникам.

Та все ж у 1970 році диво ще було можливим: звертання до табуйованої теми – національно-визвольної боротьби на Західній Україні, яка в радянській термінології звучала як “викриття бандерівців”. Держкіно УРСР затвердило сценарій Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою” і група виїхала знімати фільм у село Розтоки на Буковині.

Миколайчук хотів знову вернутися в особливу атмосферу фольклорного, поетичного, асоціативного, живописного кіно. Ідея “Білого птаха” виникла в Миколайчука як ностальгія за “Тінями”.

Як на ті часи ідея була зухвала – йшлося про речі, які в “пристойному” товаристві  не дозволялося й згадувати. Миколайчук насмілився заговорити про людей, які зі зброєю в руках пішли в ліси боротися проти фашистських і радянських окупантів, про пережите українцями на землях Буковини до і після війни як про трагедію. “Бандерівців” категорично засудила радянська пропаганда, а в задумі Миколайчука “бандерівець” був не кровожерним страховиськом, а живим чоловіком, який закохувався, і безвихідь, необхідність рятувати своє життя втягнули його у вир війни з радянськими військами, згодом усвідомленої як неминучість.

В основі фільму – історія буковинської сім’ї Дзвонарів. Вирішувалась вона в образному ключі, драматизм пом’якшувався метафоричністю, прикладом якої є притча про лелеку – в нього перетворилась людина, що не послухалась Бога і заглянула в мішок, який мала вкинути у провалля, і от тепер змушена збирати скрізь гаддя. У притчі – концептуальність фільму, звідси і його назва.

Автори підключались до потужних джерел народної мудрості, українського фольклору, творили образи, що в свою чергу давало змогу відірватись від соціально визначеної реальності й надати розповіді загальнолюдського виміру.

Образність нелегко досягти у такому конкретному мистецтві як кіно, що фотографічно фіксує реальність. У „Білому птахові” режисер Юрій Іллєнко та оператор Вілен Калюта занурюються в конкретику і, довіряючи Миколайчуку як носієві правди життя, передають її лаконічно й концентровано. Не буде перебільшенням стверджувати, що Іван Миколайчук у фільмі Ю.Іллєнка став свого роду захистом від формалістичного волюнтаризму режисера, пом’якшував дію“всемогутньої кінокамери, її гри з дійсністю”.

Притчі, метафори, символи, біблійні алюзії складають тканину фільму. Сім’я Дзвонарів – Лесь Дзвонар (О. Плотников), його дружина Катріна (Н. Наум, до речі, їй Миколайчук дав ім’я своєї матері), їхні діти, інші персонажі – сільський священик (В. Симчич), його донька Дана (Л. Кадочникова), сільська блудниця Вівдя (Д. Фірсова) – всі є яскравими індивідуальностями. Найвиразніші – брати Петро й Орест. Обидва знають, що таке злидні, найми та приниження, але врешті, опиняються у протилежних таборах.

Ситуація, коли брати по крові стають ворогами, не нова у мистецтві – досить згадати“Тараса Бульбу”М. Гоголя,“Вершників”Ю. Яновськогочи “Втрачену домівку”литовця Й. Авіжюса, де так чи інакше інтереси національно-визвольних чи соціальних битв стають важливішими за кровні узи, але кожного разу така ситуація вражає протиприродністю. Орест (Богдан Ступка) та Петро (Іван Миколайчук) воюють у ворожих арміях і врешті обидва гинуть: сцена, коли вони зустрілися в рідній хаті є зразком високої психологічної напруги.

Оповідь ведеться мовою поезії, пластики, яскравої зображальності. Залучено багато автентичних творів ужиткового та пісенно-музичного фольклору: лунають народні пісні, а провідною музичною темою став “Весільний марш” славнозвісного ансамблю села Глиниця (про цих музик писали ще Осип-Юрій Федькович та Ольга Кобилянська). Музику підібрав Іван Миколайчук – і в цьому також полягала незвичність і своєрідність „Білого птаха”. Не випадково ж польський режисер Ян Насфетер сказав про “Білого птаха”: “Таку картину міг створити тільки українець”. 

Валерій Фомін наголошував, що поряд зі звичними для радянського кіно ланками соціального конфлікту „потужно забило джерело народної української поезії і жива вода фольклору непізнавано обновила зношені схеми. Трагічні події недавньої історії з якогось нового, несподіваного боку відобразились у дзеркалі народних легенд і переказів. Ось чому так важко визначити жанр картини і однозначно відповісти на питання: чи билиця це? Реальна драма однієї конкретної сім’ї? Чи піднесена легенда, печальна притча про братство, яке розпадається? Сюжет „Білого птаха” реалізується у двох різко відокремлених один від одного планах, розміщуючи свою проблематику між полюсом конкретно-сучасного і полюсом вічного, розповідаючи про те, що відбувається сьогодні, і про те, що відбувалося завжди.

Знову перед нами спроба побачити сучасність немов би піднявшись над нею, знову спроба виміряти сьогоднішнє, мінливе масштабами вічного інеперехідного” (13).

“Білий птах”беззастережно визнала зарубіжна аудиторія – він дістав найвищу нагороду на VIIМКФ у Москві. Фільм підніс престиж кіностудії ім. О. Довженка, українського кінематографа загалом. Біля кас кінотеатрів, де йшов фільм, стояли черги. Іван Миколайчук радів успіху, але йому боліло: чому йому не дозволили зіграти Ореста?Він наголошував, так,Богдан Ступка прекрасно виконав роль… Однак ту філософію, яку хотів грати він, Миколайчук, не можна було примусити грати того актора, бо він має інше вирішення, інший характер.

 

Люди високого духу

Справді, успіх в Москві був незаперечним: золота медаль, десятихвилинні овації у величезному кінозалі. Миколайчук не помічав небезпеки, яка насувалась з високих коридорів влади і яка з приходом В. Щербицького стала реальною. Було змінене керівництво Держкіно та студії з метою унеможливити появу національно виразних картин, цікавих творчих починань. Було взято курс на нівеляцію творчих індивідуальностей, а фільми, які дістали міжнародне визнання, почали паплюжити.

Того року актор ще встиг знятися у трьох яскравих фільмах – „Захар Беркут” за повістю Івана Франка, „Пропала грамота” за Миколою Гоголем і „Всупереч усьому” (спільне виробництво Югославії й України). Повість Франка хрестоматійна, йдеться в ній про навалу монголо-татарської орди на Київську Русь в ХІІІ столітті. Леонід Осика зібрав чудовий ансамбль: у ролі боярина Тугара Вовка знявся Костянтин Степанков, Антоніна Лефтій зіграла його доньку Мирославу, Василь Симчич – вождя тухольців Захара Беркута, Іван Гаврилюк його сина Максима, Іван Миколайчук – сина Любомира, Болот Бейшеналієв та Борислав Брондуков – полководців татаро-монгольського війська, Федір Панасенко – руського воїна, що засвідчив зраду Тугара Вовка.

Роль Миколайчука невелика, власне, домислена сценаристом та режисером. Але недаремно кажуть: не за велику роль артиста хвалять, а за те, що добре її виконав. Образ Любомира важливий як камертон і є завершеною лінією, котру можна визначити як гуманістичне послання. Фільм вибудуваний на протистоянні між русичами й ординцями. Тухольці відкидають рабську покору й вибирають боротьбу з сильним ворогом. Але вони змушені залишити своє село, спаливши хати. Та найбільшою жертвою має стати Максим – він в руках ворогів, і ті пропонують дарувати йому життя, якщо тухольці випустять їх із пастки. Проте Захар Беркут невблаганний і на прохання Любомира відповідає: “Твій брат загинув біля боярського будинку, хіба ти забув?” Він нагадує громаді, що не можна випустити з пастки ворога, бо він піде далі, нищитиме інші народи. “Ти, отче, як бог Світовид, - каже йому Любомир, - в усі сторони світу бачиш: і перед Карпатами, і за Карпатами. Тільки свою рідну дитину не жалуєш”. Це сказано не для красного слівця: Любомир іде до свого брата, щоб тому легше було вмирати. У цьому вчинку й безмежна доброта, і почуття справедливості, і максималізм. Герой Миколайчука є живим втіленням сумління.

Якщо уявити зігране актором з різних епох (Любомир - ХІІІ століття, озвучений Сковорода у фільмі „Пізнай себе” – ХУІІІ, Тарас Шевченко - ХІХ, зрештою, початок ХХ - Іван Палійчук) як щось цілісне, ми побачимо благородну, світлу, високого духу людину. Любомир доповнює той уявний портрет своїми барвами.

Фільм „Всупереч усьому” (спільне виробництво студії ім. О. Довженка та „Тіто-фільм”) розповідає про події в маленькій балканській країні у ХУІІІ столітті. Юрій Іллєнко знімав у Чорногорії. Миколайчуку дісталася негативний персонаж – честолюбний політикан Йоко.

Того ж року болгарський режисер Георгій Стоянов, що працював на студії “Бояна-фільм”, запросив Миколайчука зіграти Русина у фільмі “Народження людини”,. Фільм в Україні не йшов, нагоди побачити його не було – як згадує його дружина Марічка, він з Болгарії привіз шкіряний доісторичний костюм, у якому знімався: режисер подарував на згадку. А ще макети стародавніх ідолів, використаних у фільмі.

Того ж року Миколайчук озвучив тексти Григорія Сковороди в документальному фільмі Ролана Сергієнка “Відкрий себе”: за кадром звучить тільки голос актора, але читає він Сковороду неперевершено. Очевидно, у світогляді Миколайчука було багато спільного з постулатами тої філософії, він відчував свою близькість із йогго духовним світом, якщо вистачило лише одного інструмента – голосу, аби оживити слова, написані майже 250 років тому. Фільм було заборонено.

Та повернемось до екрана і до... Гоголя. Для цього автора суттєвими є лукавий сміх, химерні видіння, коли реальність так і хоче вирватися за власні межі, стати вигадкою. Буквально переносити на екран таку прози марно. Витоки його фантастики в українському фольклорі, де безліч повір’їв пов’язані з дією таємничих сил, з “чортівнею”. Тож фантастичне в Гоголя, як і його гумор, - національна риса.

Ключовою для творчого осмислення прози Гоголя є казковість розповіді “про те, що давно, давно, що ні місця йому ні року немає – діялося на світі”. Це дає можливість кінематографістам проявити власну фантазію, показати багатство візуального ряду.Сценарій „Пропалої грамоти”, написаний Іваном Драчем, мав запах старовини, її психологію і характерне мислення, особливості дійсності – це, звісно, суттєво допомагало режисерові Борису Івченку.

Якщо вже їм випала нагода зняти фільм про козаків, то хотілося показати невмирущість козацького духу. На це було спрямоване й зображальне вирішення фільму. Камера Віталія Зимовця підкреслювала свободу козаків, незнищенність цієї свободи. У фільмі – відкритий простір, характерний “національний” краєвид, автентичні костюми (їх надав Полтавський краєзнавчий музей, де була колекція костюмів і зброї часів Гетьманщини). Все це разом із енергійною музикою “Запорозького маршу” творило потрібний настрій. До речі, цей унікальний твір, записаний від народного бандуриста Адамцевича, є втіленням високої естетичної краси та бойового завзяття запорозького козацтва.

У фільмі воскресав козацький дух і в образі козака Василя (Миколайчук). Військову силу козаків визнавали усюди, а їхня безстрашність у походах є загальновизнаною. Сила і безстрашність Василя як непереможного вояка підкреслено у поєдинку з панством, яке, полюючи на перепелів, толочить селянське жито.

Та козак Василь і його побратим (Федір Стригун) живуть не в  часи звитяги, тож не боявся Миколайчук і посміятися зі свого героя, ставився до нього без зайвого пафосу і таке ставлення адекватне гоголівському. В той же час, як уже мовилося, фільм був приводом висловити власне ставлення до української історії, і ставлення це поважне. Не все, що задумувалось і знімалось, увійшло до фільму. Зокрема, не увійшла народна пісня “А вже років двісті, як козак в неволі”, де козак “під московським караулом, у тюрмі” просить долю визволити його з біди.

Козак Василь має везти цариці грамоту, їде верхи неквапом, прощаючись з усіма односельцями. Тут же з’являється “нечиста сила” спершу в подобі старого діда біля хати, який посилає свого “підлеглого” назирці за козаком, давши йому жменю червінців і наказавши вбити Василя в дорозі. Але слуга-чорт, хоч як це дивно, потроху починає пройматися до козаків симпатією.

Герой Миколайчука ставиться до нечистої сили без боязні й навіть з певним інтересом, вбачаючи в чортові, а згодом у відьмі щось неминуче, чого не обійти і не об’їхати, тому не дуже цим переймається, навіть вступає з ними в стосунки і хоч-не-хоч їх вибудовує. Як людина нехитра, Василь піддається певним маніпуляціям нечистої сили, та все ж у вирішальний момент – у відкритому поєдинку долає її, а точніше – виборсується з неминучої загибелі. Це бачимо у сценах в корчмі, на озері, в пеклі, в царському палаці. Звичайно, всі згадані місця – ланки одного ланцюга, і все це, хоча й у формі казки, несе асоціативну інформацію історичного характеру.

Таким чином, гіперболічність подій співіснує з життєво вірогідними деталями. Як і в народних думах, герой „Пропалої грамоти” – заступник простих людей – неодмінно перемагає ворога. Його не бере ворожа куля, не можуть здолати ніякі підступи нечистої сили.

Граючи козака, Миколайчук творить узагальнений образ, народне уявлення про козаків. Як вдається акторові грати таку роль, залишаючись природним і переконливим? “Працює” його виразна зовнішність, його кінематографічний шарм, промовисті костюми й реквізит (акторові пасував козацький одяг і козацький “оселедець” на голові, який, до речі, був натуральний).

Знімали фільм у надзвичайно мальовничій місцевості – на березі Псла, в селі Красногорівка на Полтавщині. Багато імпровізували на знімальному майданчику. За словами Івана Драча, “позитивна роль належала Миколайчуку – він приніс у фільм своє, чисто народне ставлення до Гоголя. Багато він там придумав”. На той час актор уже був готовий до режисерської роботи. Особливе концептуальне навантаження мала фінальна частина фільму – візит козаків до цариці. Епізод знімали в реальному середовищі царського палацу в Петергофі. На відміну від гоголівського знущального епізоду з вірнопідданими словами „Не встанемо, мамо!”, коли цариця велить візитерам піднятися з колін, у фільмі маємо фантасмагоричне видіння цариці, в якій козак Василь пізнає свою дружину, а у фрейліні його побратим пізнає відьму з шинку.

“Пропала грамота”, завершена восени 1972 року, також потрапила на полицю. Проблеми почалися ще в Києві. У “Держкіно” висловлювалися недвозначно: цей фільм може посіяти ворожнечу між російським та українським народами. Автори слушно відповідали: але ж це комедія. Була ще одна обставина. Кажуть, що секретар з ідеології Маланчук, щойно призначений, був схожим на чорта Куця у виконанні Володимира Глухого. Все-таки в Україні фільм відстояли. За свідченням Бориса Івченка, не прийняли його в Москві, в Держкіно СРСР, - не змогли вибачити непоштивого ставлення до цариці, зниження такого образу в імперії не допускається.

Фільм з’явився на екранах 1984 року – аж через дванадцять років. Відтоді його дивляться нові покоління глядачів, тлумачать і аналізують критики і кінознавці.

 

„Вавилон ХХ” як вияв народного бароко

1973 року Миколайчук подає на розгляд кіностудії свою заявку сценарію про українського емігранта, який на схилі літ хоче приїхати в Україну, щоб побачити рідну землю, залишену ще в далекій юності. Заявку розглянули і запропонували взяти у співавтори Віталія Коротича, який часто відвідував США й Канаду й опублікував драматичну історію про українську емігрантку. Невдовзі з’явився їхній спільний сценарій „По той бік ночі”, але фільму тоді поставити не дозволили.

В житті Миколайчука настав тяжкий період: всі двері перед ним були зачинені. Довгі шість років вимушеного простою! Хоча й знімався зрідка, але то були роботи, які свідчили про творчу стагнацію студії. Та й знімався він там тільки тому, що треба було за щось жити. Серед фільмів того періоду можна виділити хіба що “Тривожний місяць вересень” Леоніда Осики, де актор зіграв юродивого. Зважаючи на ситуацію в Україні, московські колеги говорили Іванові: «Переїжджай до Москви, інакше тебе тут знищать». А у відповідь: «А що я там робитиму?» Тим часом тривали арешти українських інтелігентів, дисидентський рух нещадно придушувався. Кіно піддавалося найсуворішій цензурі.

1979 року в Україні настало незначне послаблення заборон. Разом з тим на арену виходило нове покоління режисерів, почастішали дебюти. Тоді Миколайчук і зміг поставити свій перший фільм „Вавилон ХХ”. Проте помилкою було б вважати, що Миколайчук став режисером тільки на цьому фільмі – його входження в цю професію почалося значно раніше. Та й сама гра його не була бездумним виконанням волі постановника, а рівноправною співтворчістю з ним. Миколайчук був мастак на вигадки й це дуже допомагало в зйомках, зокрема, „Пропалої грамоти”. Ті, хто знав його в роботі, відзначали саме його режисерський погляд на речі, режисерський підхід до ролей, до сценаріїв.

Претендуючи на постановку, Миколайчук мав обрати якийсь відомий твір, який би задовольнив і його, і високі інстанції. Цим вимогам відповідав роман Василя Земляка „Лебедина зграя”, що став майже сенсацією в літературних колах і який порівнювали з тогочасною латиноамериканською прозою. Разом з тим, це був твір, який важко переносити на екран, адже мав складну будову і велиру роль відігравав внутрішній монолог автора-оповідача, в якому до того ж було чимало химерного.

Миколайчука це не зупиняло й він зумів знайти адекватне вирішення прози Василя Земляка спершу в сценарії, який написав спільно з автором твору, а тоді й на екрані. Миколайчук добре знав кінематографічне середовище, мав чуття на талановитих людей і зібрав чудову знімальну групу: оператором був Юрій Гармаш, який стажувався ще на „Захарі Беркуті”, художник Анатолій Мамонтов. Актори – Борислав Брондуков, Лесь Сердюк, Іван Гаврилюк, Ярослав Гаврилюк, Костянтин Степанков, Таїсія Литвиненко – були близькими людьми й однодумцями. До них долучились молодші – Анатолій Хостікоєв, Людмила Чиншева, російська актриса Любов Поліщук. Режисер надавав їм можливість для імпровізації і вільна стихія акторського дійства, особливо в сценах з Явтушком і Прісею, з Даньком і Лук’яном виявлялася досить ефектно й носила комедійне забарвлення. Про винятково творчу і дружню атмосферу зйомок згадували всі актори. Та й особливість фільму в тому, що актори включені в художньо насичену сферу, тобто таку, де вагомим стає кожний компонент: звуковий, образотворчий, костюм, інтер’єр (скажімо, така деталь, як вишиті півні на сорочці Данька  - цей декоративний мотив має і смислове навантаження, бо ж у Данька справді щось є від півнячої натури). Така насиченість зумовлена тим, що кіно, на відміну від, скажімо, літератури, в силу своєї концентрованості й обмеженості в часі, не має змоги висвітлити передісторію людини, з якою ми знайомимось. Дія розвивається, і в такому багатолюдді, яким є Вавилон, важливо встигнути хоча б наблизитись і сказати найголовнціше про того чи іншого героя. Середовище, звук, речі, діалоги – все має бути промовистим, нести в собі пам’ять, виражати особистісне, безпосереднє і водночас набувати значення узагальненого, а то й символічного.

У фільмі осмислювалось народне життя, поетизувалося його стійке, вічне, непорушне начало. Всі сюжетні лінії фільму перетинались на центральній постаті – постаті сільського філософа і трунаря Фабіяна, який спостерігає життя у Вавілоні й спілкується з його мешканцями. Спілкування різноманітне: через паркан з багатодітним Явтушком, у драматичний для села момент з куркулем Бубелою, який приходить до Фабіяна замовити собі труну. Пронизливим ліризмом, навіть якоюсь відстороненістю пройняті його уявні зустрічі з красунею Мальвою. Фабіяна Миколайчук наділив своєю мудрістю, спокоєм і несуєтністю. Живе він самотній і чи не найчастіше доводиться йому спілкуватися з персонажем, що також має ім’я Фабіян. Цей незмінний співбесідник – цап – не залишався байдужим до слів свого господаря, „грав роль” з повною віддачею, що також підтвердило режисерську магію Миколайчука.

„Вавилон ХХ” несе в собі особливу якість естетичного освоєння життя. Образна система фільму спиралась на фольклорні джерела, що особливо виразно й повно проявилося у сценах гуляння молоді біля гойдалки. Фільм пронизаний українськими і молдавськими (подільське село Вавилон розташоване неподалік Молдавії) мелодіями. На одержимість фольклором та національними традиціями звертали увагу й зарубіжні критики. В режисерському вирішенні розкрилась духовна самобутність постановника. У пластичній виразності, прийомах художньої умовності, які становлять грунт його стилю, простежуються традиції вертепної драми й того, що сам режисер називав „народним бароко”. У фільмі перепліталось реальне й уявне (уявні діалоги Фабіана з Мальвою сповнені краси, чуттєвості, кохання й невловимого ритму затамованої пристрасті. Знаком уявного тут стає білосніжний одяг персонажів).

Миколайчук із Гармашем зняли фільм на дві серії, але на студії не дозволили  такий обсяг і тому довелося скорочувати й різати по живому. І все ж, „Вавилон ХХ” вмістив у собі багато і проявів побутового, ліричного, комічного, тобто усієї багатогранності життя. Можна зрозуміти прагнення режисера сказати якомога більше, адже надто довго він не мав доступу до кіно – проявилася його духовна щедрість, яка шукала виходу протягом тривалого часу.

Фільм реабілітував українське кіно – він вирізнявся із загального потоку тодішніх „правильних” і однозначно-приземлених фільмів і продовжив лінію, накреслену видатними творами – „Тіні забутих предків” і „Білий птах з чорною ознакою”. Разом з тим, приніс чимало нового. Інакше й не могло бути, адже минуло п’ятнадцять років.

Фільм викликав дискусію на сторінках поважного журналу „Искусство кино”, в якій взяли участь російські й українські критики. З висновком одного з учасників дискусії, критика і режисера Олега Ковалова, що „мета режисера – крізь гомін „часткового”, почленованого, стихійного вловити непогамоване звучання вічності”, не можна не погодитись (14).

У своєму режисерському дебюті Миколайчук втілив власне розуміння кіно як гармонійної єдності різних мистецтв, пов’язаних з народною мудрістю і народною творчістю, що живуть і розвиваються, попри всі соціальні й політичні катаклізми. Проводячи аналогію стилю фільму зі стилем часів існування козацької держави, він говорив: „Особлива форма переживання злиття світу й людини, їх трудної, вистражданої гармонії й приваблює мене особисто в бароко. Тим більше, що українське бароко – один із найплідніших стилів в історії нашої культури, особливо якщо мати на увазі ще й низове, народне бароко” (15). Звичайно, стиль і поетика фільму формувалися і під знаком поетичної прози Василя Земляка. І хоча здавалося, що часи поетичного кіно минули, цей фільм відродив його, показавши, що вільну творчість жодними заборонами не знищити.

Після успіху „Вавилона ХХ” Миколайчук звернувся до своєї омріяної й виношеної ідеї – показати вимушену еміграцію з України й тугу за рідною землею. Задум, очевидно, був давній, ще з тих юнацьких часів, коли під час  кінофестивалю в Аргентині фільм “Тіні забутих предків” показали українцям, і він міг бачити, як глядачі “дивилися, мов заворожені, тихо і непорушно. Жінки й чоловіки плакали. Вони впізнавали місця, де промайнуло їхнє дитинство, вслухалися в мелодійну гуцульську говірку” (16). Пережите в Аргентині, розповіді, які там почув, і концентрувалися в сценарії про емігранта-українця, котрий на схилі літ приїздить із Канади в Україну, щоб побачити свою землю і рідних. Літній чоловік, який знає, що скоро осліпне, рушає в далеку подорож разом із донькою, яка пізнає землю своїх предків і закохується в сільського хлопця Григора з буковинського села.

Цього разу сценарій “По той бік ночі”, написаний ще 1973 року, запустили у виробництво. Знімали в Чорториї, в масових сценах були задіяні його односельці. Знімалися актори Петро Михневич, Іван Миколайчук, Галина Щебивовк, Лесь Сердюк, Григорій Гладій, Наталя Сумська. Була щемка лірична лінія стосунків Орисі й Григора. Були красиво оздоблені хати, чудовий народний одяг, епізод з рядженими. Особливо вражав епізод, коли Михайло з донькою покидає рідне село і в пошуках кращої долі рушає за океан. Ось та дорога з рідного села знята особливо Проте щось суттєве вислизало. Фільм „Така пізня, така тепла осінь” вийшов 1982 року, але художнього рівня попередньої картини він не досяг.   

 

Його слово, його музика

Миколайчук почав писати рано, ще під час навчання в студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі. Збереглася (хоча не повністю) його рання юнацька робота – п’єса “Живий хрест у мертвій діброві”, романтична історія про кохання і загибель двох молодих людей. Автор про неї не згадував і говорив: “Все, що було написано до “Білого птаха з чорною ознакою”, так і залишилося, як мовиться, фактом особистої біографії”. Та перед цим етапним твором був ще сценарій „Камінна душа” (автори Б.Дзюба, Б.Івченко, І.Миколайчук), професійно й ефектно адаптована за вимогами кіно повість Гната Хоткевича.

У сценарії „Білий птах з чорною ознакою” трагічну долю українців було показано через трагічну долю родини Дзвонарів. Водночас І. Миколайчук та Ю. Іллєнко передали проблему історії як глибоко особисту проблему, ними самими вистраждану. Всі епізоди сценарію – а їх близько 50 – занурені в реальність. Водночас вони підносяться над реальністю самим характером письма, невловимою присутністю авторів. Легко та невимушено переходять автори із простору легенди в простір життєвої реальності.

“На поклони!”Іван Миколайчук написав також спільно з Юрієм Іллєнком. В центрі – актриса Марія. Вона на вершині слави, в неї закоханий автор п’єси, в якій вона грає головну роль. Закоханий і Герасим, роль якого мав грати Іван Миколайчук. На жаль, почалися надмірні вимоги переробляти сценарій і він відмовився від ролі, а фільм („Мріяти і жити”) став невдачею.

1973 року Миколайчука пише сценарій “По той бік ночі” (спільно з Віталієм Коротичем), за яким поставить 1982 року фільм „Така пізня, така тепла осінь”.

1977 року – два сценарії. Перший  - „Відлюдько” за однойменним твором І. Тургенєва – спільно з Романом Балаяном і ним же поставлений. Другий - “Під сузір’ям Близнюків” - з Ігорем Росохватським (за мотивами його повісті “Гість”) для Бориса Івченка – однойменний фільм вийшов 1978. З 1979 по 1982 рік разом з Іваном Драчем Іван Миколайчук писав сценарій “Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини”, присвячений Миколі Лисенку. Відштовхуючись від фактів, життєвих ситуацій, що мали місце в житті видатного українського композитора, автори побудувати свою оповідь так, щоб відкрився і надпобутовий шар історичного буття народу. 

Уже йшлося про Миколайчука як упорядника музики фільмів. У цій царині він мав досить широкі зацікавлення, захоплювався музикою класичною, але в кіно послідовно звертався до музики народної. Поняття “народна музика” не однозначне, адже існує вона як у виконанні її носіїв (автентична), так і в офіційній (концертній) інтерпретації та в композиторських обробках. Миколайчука вабила стихія автентичного фольклору, він віддавав перевагу пісням чуттєвим і маловживаним. Справді, треба дуже любити народну пісню, музику, танець, щоб не забути їх в тому національно знеособленому середовищі, де він працював. І не тільки не забути, а й дати їм нове життя в кіно. Саме така музика давала йому більші можливості для самовираження, і для використання кіно як засобу утвердження українського мистецтва у світі. “Багато ми з ним співали, - згадує актор Федір Стригун, який знімався з Миколайчуком у шести фільмах. – Іван Васильович знав безліч пісень. Починав якусь я, він відразу підхоплював. Починав він – підхоплював я. На зйомках під час перерви або якихось затримок ми йшли співати в ліс чи поле. Голос він мав несильний, але глибокий, душевний” (16).

Він боготворив музику як квінтесенцію людського духу. Досить згадати, яке важливе місце у будові фільму “Така пізня, така тепла осінь” займає “Маленька нічна серенада” Моцарта. Цей твір – немов космічний супровід людської драми, що розгортається на екрані, коли ґазда Михайло, покинувши рідну хату, від’їжджає за океан.

 

Нездійснене

Ярослав Гаврилюк згадує, про намір Миколайчука зняти „Енеїду” Котляревського. В інтерв’ю якомусь журналісту Миколайчук говорив: „Мрію поставити кінокомедію. І, аби вже не вертатися до розмови про плани, скажу: давно подумую зробити фільм про Марусю Чурай. Тепер з’явився прекрасний твір Ліни Костенко. Можливо, візьмуся екранізувати її історичний роман у віршах”.

Був ще задум зняти “Украдене щастя” Франка. Вже навіть відбулися кінопроби на „Укртелефільмі”. Лесь Сердюк пробувався на Михайла, а Миколайчук на Миколу. Та й цього разу не склалося.

Іван Миколайчук мав ще кілька яскравих задумів: намір зняти за власним сценарієм “Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами ”. Написав його 1983 року за буковинськими народними притчами. Тлумачити його допомагає слово „небилиці”, слово, яке можна вважати синонімом слова „абсурд”. Зрозуміло, що за радянських часів абсурдистське бачення світу художником не допускалося, а драматургія абсурду не друкувалась, аналогічний театр не згадувався. „Небилиці про Івана”  - абсурд, що випливає із стихії творчості народу. Не міг Миколайчук обійтися без цієї творчості. Та й навіщо обходитись, якщо це справжній скарб!

1984 року він готувався до роботи над фільмом – сценарій був в об’єднанні „Юність”, редактори якого обнадіювали автора. Але вони несуть відповідальність за те, що керівництво студії зволікало і не давало дозволу на роботу. Зрештою, майже через два роки Миколайчук одержує офіційного листа, датованого 18 січня 1985 (цитується за книжкою „Білий птах з чорною ознакою”).

„Шановний Іване Васильовичу! Працівники сценарної редакційної колегії Київської кіностудії імені О. П. Довженка ознайомились з Вашим сценарієм „Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами” і вважають його оригінальним та цікавим як щодо характеру матеріалу і сюжету, так і з огляду на жанрову незвичайність.

Висловлюється, одначе, зауваження з приводу порушених у сценарії питань, що стосуються народного і національного в зіставленні з  н а ц і о н а л і с т и ч н и м (розрядка авторів листа), у яких поки що немає концепційної чіткості та оцінкової однозначності...”

Сьогодні навіть важко уявити, яким болем відгукнулося в серці Миколайчука це безпідставно кинуте слово. Тим більше, з огляду на сам сценарій,  у фіналі якого Миколайчук немов передбачив власні страждання. Його герой Іван зависає на волоску між життям і смертю: між грізним левом, який хоче його розтерзати, і гаддям у прірві, куди він може будь-якої миті впасти. „Боже, якщо ти є, дай мені смерті. Нехай я спокутуватиму свої гріхи там, де всі спокутують у тебе, - в пеклі, а не тут, на цій чудотворній землі, де людям треба тільки жити та веселитись у добрі, мирі та злагоді!”. А потім сам собі відповідав: „Не проси собі, Іване, смерті, бо вона ходить за тобою слідом, як оцей он лев!”

“Чиста дошка” (інша назва „Острів сліз”) – сценарій про жінку-емігрантку, яка приїхала у США з Карпат і не могла порозумітися зі світом через незнання англійської він написав разом з француженкою Еліан Сабате.

Більшість сценаріїв, які він написав, належать до справжньої літератури.

Іван Драч у короткому слові пам’яті Івана Миколайчука написав: “Актор вищого класу, надто органічний, несилуваний, він у кращі часи міг би бути зіркою світового штибу, але суконні хмари стагнації і застою, але силувана провінційність його кінематографічної прописки надто багато важили на силі променів цієї зірки. Часом вона буйно спалахувала, часом ледве мріла-мерехтіла. Згадую ряд тяжких літ, коли він як актор в Україні не існував, – його талантом можна було режисерам користуватися лише за межами… А таке рідкісне багатство, народний скарб, уособлений у постаті неординарній і перекірливій, марнувався і пропадом пропадав…”(17).

 

Висновки

Коли заходить мова про мистецтво, для його осмислення вдаються іноді до понять позаматеріальних. Говорять про дух, видіння, сни. З появою кіно стало можливим матеріалізувати, зробити видимими ці не в усьому усвідомлені й зрозумілі речі. Кіно стало ефективним знаряддям у виході на поверхню якихось глибинних тривог чи сподівань. І якщо говорити про українське поетичне кіно з його неповторною мовою зображення та музично-звукової палітри, з вибухом акторських талантів, операторських відкриттів, режисерського новаторства, то воно зуміло висловити сни свого народу – сподівання свободи, які впродовж століть витіснялися з його свідомості. Іван Миколайчук був душею цього напряму, його герої ототожнювалися з найбільшим досягненням, символізували українське кіно як мистецьке явище. Саме Миколайчук зумів спровокувати і наснажити видатного представника цього напряму, режисера, сценариста, оператора Юрія Іллєнка на фільм „Білий птах з чорною ознакою”, явивши світові викреслену з пам’яті частину історії свого народу. Й нарешті вже самостійно спромігся піднести третю хвилю поетичного бачення на екрані.

Творчість Миколайчука-актора відповідала вимогам мистецтва високої точності. Він мав свій шарм, те особливе, визначальне, чим відрізнявся від інших кіноакторів був органічний у будь-якому середовищі – реалістичному, стилізованому, умовному. Був особистістю. І професіоналом, тобто належав до акторів справжніх, які не бояться втратити власний імідж – коли треба, ставати і негарним.

Миколайчук звертався до багатства фольклору, він відчував його, ніс у собі цей досвід. Саме це багатство і розгледіли у ньому Сергій Параджанов, а потім і Юрій Іллєнко. Аналізуючи роботу Миколайчука-актора, Іллєнко говорив, що той не розкривав психологію героя, а творив характер у взаємодії з усім арсеналом виражальних засобів фільму. Миколайчук не просто був носієм народної культури, він при кожній нагоді обороняв її, підкреслював її значення. “Казки, міфи повинні зберігатися в культурі, інакше людина втратить здатність відчувати світ як цілісність,” – стверджував він.

Фільми за його участі випередили свій час. У контексті усього напряму українського поетичного кіно стає більш очевидним і виразним те, що Іван Миколайчук спільно з однодумцями-кінематографістами зробив по-своєму вагоме відкриття в кіно. Воно полягає насамперед у збагаченні кіно зображальним і музичним фольклором, в розумінні кіно як синтезу повноправних складових виражальних засобів, як відстоювання права кіно на власні мистецькі закони, без допомоги театру чи літератури.

Без усвідомлення національної традиції не можна до кінця зрозуміти й осмислити художню специфіку творчості Миколайчука. Він ніс у собі і втілював на екрані прадавню, випробувану століттями культуру й етику свого народу, але не як щось музейне і застигле, а як життєствердну силу. Пам’ять, за словами Льва Гумільова, здатна „пронизати століття й випливти у свідомості у вигляді образів, які породжують емоції”. Така пам’ять і спонукала появу фільмів поетичного кіно, що осмислюють неперехідні цінності людського буття на противагу хвилинним і минущим. Для Миколайчука точкою відліку і грунтом стала поетика народного мистецтва, яке в Україні було і лишається взірцем “класичної пластики”. Іван Миколайчук освоював ї в кіно найповніше.

Портрет Миколайчука буде неповний, якщо не згадати, що він належить до представників авторського кінематографа. І це наклало відбиток і на його творчість, і на його долю. Працювати у трьох іпостасях відразу – актор, сценарист, режисер – з одного боку, це можливість повніше себе виразити, з другого, про що бідкався сам, - кінематограф розпорошує людину, її душу.

Він постійно думав про призначення людини на землі. І про своє власне призначення. Він зробив усе, щоб його сповнити. І він його сповнив. Бо інакше, чи думали б ми про нього сьогодні? Чи верталися б знову і знову до його фільмів? Чи піддавалися б чарам його мистецтва? Чи вслухалися б у його голос і облюбовану ним музику?

 

Література:

  1. Людмила Лємєшева. Іван Миколайчук. Посвята. Сценарій.//Поетичне кіно: заборонена школа. Збірн. К. – 2001.
  2. Юрій Іллєнко. Уявне інтерв’ю.// Білий птах з чорною ознакою. Збірн. – К. – 1991.
  3. Юрій Богдашевський. Так тримати! // “Новини кіноекрана” – 1964 - № 6.
  4. “Буковинське віче”. 16 червня 2001.
  5. Людмила Лемешева. Профессия: актер. К. – 1987.
  6. Валерій Фомін. А поки що будуть сни... “Кіно-Театр”. 1997, №1.
  7. Борис Івченко. Народний філософ. // Білий птах з чорною ознакою.
  8. Павло Зайцев. Життя Тараса Шевченка. – Нью-Йорк – Париж – Мюнхен, 1955.
  9. Леонід Осика. Билиці про Івана. // Білий птах з чорною ознакою.
  10. Іван Дзюба. День пошуку.//Поетичне кіно: заборонена школа.
  11. Сергій Параджанов. Незважаючи на відстані.//Білий птах з чорною ознакою.
  12. Галина Танцюра. Звітують кіномитці. “Новини кіноекрана”. №5, 1969.
  13. Валерий Фомин. Возвышенное и земное. Экран. // Обозрение киногода 1971 – 1972. М. – 1972.
  14. Сергій Тримбач. Родовід фільму.// Білий птах з чорною ознакою.
  15. Олег Ковалов. Миф-80. „Искусство кино”. 1980, №10.
  16. Іван Миколайчук. Далека подорож. «Мистецтво». 1965, №4.
  17. Федір Стригун. Він був народжений для кіно. “Новини кіноекрана”. 1988, №6.
  18. Іван Драч. Душа не дає собі ради…“Літературна Україна”. 20 серпня 1987.

Джерело: Київ. 2007
Коментарі (27946)

Новини

У рідному селі Івана Миколайчука на Буковині хочуть добудувати експозиційне приміщення

читати далі >>>

Ювілей Івана Миколайчука відзначатиметься по всій Україні.

читати далі >>>